Мгарський монастир

Мгарський Спасо-Преображенський монастир — діючий чоловічий монастир над Сулою біля села Мгар, за кілька кілометрів від Лубен, заснований 18 січня 1619 року. Понад чотири століття він — головна святиня й найдавніша пам’ятка краю: мощі святителя Афанасія Лубенського зробили Мгар паломницьким центром Лівобережжя й прославили самі Лубни.

—

Куди зникли мощі Афанасія Лубенського?

Срібну раку святителя Афанасія Лубенського (Сидячого) — важила близько 65 кг (4 пуди 10 фунтів) — більшовицькі комісари вилучили 1922 року й вивезли до Харкова; згодом туди ж перевезли й самі мощі, і нині вони зберігаються в Благовіщенському соборі Харкова. Лубенці в коментарях називають інший рік — 1936-й — як час, коли вивезли мощі; сторінка йде за документованою датою вилучення раки, але зберігає й версію зі спогадів, не усереднюючи їх. Це найболючіша тема серед лубенців, що обговорюють монастир: під фотографіями звучать прямі заклики повернути святиню («Пора повернути Святі мощі туди, де він сам заповів поховати себе!» — Юрий Литвиненко; «а може треба повернути до монастиря святі мощі?» — Дмитро Глебович), а в народну пам’ять уплетена й непідтверджена легенда — за переказом одного коментатора, радянська влада хотіла вивезти мощі аж до Петербурга, і лише «сила» зупинила це в Харкові.

Афанасій III Пателарій, константинопольський патріарх, помер у монастирі 1654 року, зупинившись тут проїздом; 1662-го, після відкриття гробниці, його мощі визнали нетлінними і прославили як святого — відтоді Мгар на два з половиною століття став паломницьким центром Лівобережжя, а монастир аж до початку XX ст. офіційно йменувався «Афанасіевскій монастырь».

Чому належність монастиря — суперечка серед лубенців?

Монастир належить Українській православній церкві Московського патріархату, і саме це для частини лубенців — незагоєна друга рана. Найбільш лайкований коментар усього вузла належить Volodymyr Bogachov: «Колись там військові стояли, потім був піонерлагерь від Лічмаша. Добре що вернули церкві але б краще це був би монастир ПЦУ а не московського патріархату». Різкіша, поодинока репліка звинувачує «моцьковських (кгб, фсб) попів» у «прихватизації» монастиря — це особиста позиція одного коментатора, не факт, наведена лише як приклад тональності суперечки. Водночас частина коментаторів говорить про монастир нейтрально або із замилуванням: «Чудове місце. Коли буваю в Лубнах, обов’язково заїжджаю» — Виталий Волянский (переклад з російської).

Яка історія заснування монастиря?

Монастир заснувала 18 січня 1619 року Раїна Могилянка Вишневецька, видавши фундаційну грамоту (Данину); першим настоятелем став Ісая Копинський. До заснування Мгарська гора була місцем пасік князів Вишневецьких. Права монастиря згодом підтверджували Костянтин Вишневецький (1622, 1627) і Єремія Вишневецький, який 1636-го передав село Мгар у вічне користування ченцям, а 1644-го подарував монастирю млин. Кам’яний собор будувався коштом гетьмана Самойловича і був добудований за Мазепи; дзвіницю — чотириярусну, з куполом і портиками — звели наприкінці XVIII — на початку XIX ст. за проєктом архітектора Карташевського.

1658 року, під час московсько-української війни, воєвода Ромодановський підійшов до Лубен, спалив місто дощенту (вціліла лише Свято-Троїцька церква) і пограбував монастир: за свідченням літопису Самійла Величка, у монастирському винному саду заможні лубенці ховали скарби, які московське військо знайшло й розграбувало між собою.

З монастирем повʼязана й непідтверджена, усно передана легенда про підземний хід — нібито він вів від монастиря чи сусіднього скиту в бік Лисої гори, туди, де нині стоїть Будинок культури в Лубнах; документального підтвердження цьому в базі немає.

Що монастир пережив за радянської доби?

XX століття монастир прожив як військовий об’єкт: на його території розміщувався авіаційний склад і рота охорони льотної частини (в/ч 21234 — за одним зі спогадів), а 1969–1970 років тут дислокувалася окрема частина Чапаєвської дивізії — «командиром був полковник повітряних сил» (Михаил Шамардак). До середини 1980-х дзвіниця стояла без хрестів і дзвонів, у стані занепаду. Один коментар прямо повʼязує військову й наступну, мирнішу главу: «у 1985 р. на території монастиря військові казарми переробляли у піонерський табір».

1987–1989 років на території працював піонерський табір «Дружба»: діти жили в теперішніх келіях, їдальня була в теперішній трапезній. «1988–1989 роки я працювала в таборі ст. вожатою. Монастир ремонтували», — згадує Людмила Біляєва; за іншим спогадом, з 1986-го в таборі було особливо багато дітей із Київської області, евакуйованих після аварії на Чорнобильській АЕС — деталь, що варта окремої перевірки. Один зі знімків табору сам пост не називає монастирем прямо («схоже на Мгарський монастир, але не беремося стверджувати») — локацію підтверджують лише коментарі колишньої старшої вожатої табору. Реставрацію монастиря розпочали 1987 року; точний рік, коли будівлі остаточно повернули церкві після табору, зі спогадів лубенців не встановлюється.

Чим є Скиток біля монастиря?

Зі східного боку скиту — старе кладовище; сама будівля стоїть окремо від монастиря, за власною огорожею, а на знімку 1984–1985 років — ще не відновлена, зі старою аркою і зарослим двором. Один коментатор проживав тут дитиною 1963–1976 років (батьки-військові охороняли склади авіабомб над Ольшанкою). Статус Скитка лубенці описують по-різному: за одним коментарем — це «жіночий монастир, не діючий», за іншим — просто скит головного монастиря без окремого статусу; є й згадка про розстріл ченців 1919 року саме на території скиту, без деталей. Ту саму в’їзну арку скиту, що на знімку 1984–1985 років стоїть зарослою й занедбаною, лубенці впізнають і сьогодні: «дана арка є і зараз» — блакитні ворота з банею та іконою вціліли, а перед ними тепер доглянута доріжка в квітах.

Яким був монастир до і під час воєн XX століття?

Найдавніший точно датований довоєнний кадр монастиря в архіві — знімок 1915 року, зроблений фотографом військового польового евакошпиталю. На іншому кадрі тієї ж серії чотириярусна дзвіниця (арх. Карташевський) постає в повний зріст, узимку, ще з усіма хрестами — рідкісний вигляд перед радянським занепадом. У роки німецької окупації 1941–1943-го на схилі під монастирем мирно пасли череду корів — рідкісна сцена посеред війни; фотографій монастиря цього періоду в архіві взагалі обмаль. Повоєнний знімок 1947 року, коли фото цих років у міській пам’яті майже не збереглося, показує монастир з вцілілим Спасо-Преображенським собором кінця XVII ст.

Що відбувалося в монастирі напередодні тисячоліття Лубен?

1988 року, під час конференції до тисячоліття Лубен, Благовіщенська церква монастиря ще стояла в руїнах — фото з тієї конференції ідентифікували в коментарях полтавські археологи (зокрема Олександр Супруненко), екскурсовод Любов Казанська та лубенський журналіст Борис Ванцак.

Яким є сучасний стан монастиря?

Нині це діючий монастир Української православної церкви Московського патріархату; дзвіницю відреставровано, її видно з траси, але всередину пускають рідко — переважно після Великодня. Найбільш реагований кадр вузла показує сучасний вигляд монастиря; під ним лубенці згадують, як у художній школі з випускної ліногравюри «Перлина архітектури. Лубенський Преображенський монастир» вимагали «зрізати хрести», щоб отримати найвищу оцінку — і завершують коментар тим самим питанням про юрисдикцію: «А там досі московські попи, нє?». Порівняно зі старими знімками голих схилів, сучасні фотографії показують схили, що заросли деревами. А зимовий аерознімок показує те, чого не дає жоден наземний кадр: весь ансамбль разом — собор із золотими зірками на банях, дзвіницю й мур із наріжними баштами по периметру — на засніженій горі над долиною Сули.