Будинок культури на площі Шевченка, 2/2 звели 1967 року. Десятиліттями тут сходилося міське життя: весілля, гуртки, концерти відомих гастролерів. Сьогодні будівля стоїть розбитим кістяком у центрі міста — не знесена і не відновлена.
Будинок культури як «серце міста»
Під одним дахом тут сходилося все культурне життя Лубен: велика зала на сотні місць, десятки гуртків, найбільша в області бібліотека і навіть реєстрація шлюбів — саме тому Будинок культури й досі називають «серцем міста». Молодь, за словами однієї з коментаторок, була при ділі — цей образ атмосфери 1960–70-х повторюють десятки інших:
«В цьому Будинку культури колись вирувало життя лубенчан: танцювальна студія ансамблю “Юність”, ансамблю “Лубенчанка”, циркова студія, шаховий клуб, бібліотека… приїздили багато відомих на той момент артистів» (лубенчанка, переклад з російської)
Разом із «Клєткою» — літнім танцмайданчиком Центрального парку — Будинок культури лубенчани називають місцями, «які гріли душу» ще одному поколінню; ці два місця часто згадують поруч, хоча це різні заклади.
Звідки почалася ця пам’ять — із самої будівлі: варто розібратися, коли і як її звели.
Будівництво: 1967 рік, «за 2,5 роки»
Будинок культури звели 1967 року за 2,5 роки силами тресту БУ-4 Полтавського облбудуправління — про це згадує краєзнавець Іван Прокопович Гончаров у книзі «Лубни на вітрах історії». Вже в травні 1967-го будівля діяла: збереглося фото першотравневої демонстрації на її тлі. До 1967-го в місті працював інший будинок культури — на вулиці К. Маркса; саме там 8 березня 1965 року ансамблю «Юність» присвоїли звання Народного. Старий заклад на К. Маркса — найімовірніше, та сама організація, що 1967 року переїхала до нової будівлі; документального підтвердження цьому поки немає.
| Рік | Подія |
|---|---|
| ~1964–1967 | Будівництво трестом БУ-4 Полтавського облбудуправління, «за 2,5 роки» (за кн. І. П. Гончарова) |
| 1967 | Зведено; вже у травні 1967 діє (фото першотравневої демонстрації) |
| 1969 | Найраніше зафіксоване весілля в БК |
| 1968–1970-ті | Перші роки роботи; за постом спільноти — «неймовірна гордість» міста |
| 1977, 1982, 1986 | Весілля (за спогадами учасників) |
| 1988 | Будинок культури потрапив у ювілейний фотокомплект до 1000-річчя Лубен (фото Віталія Кузовкова) |
| 1990 | Установча конференція лубенських Чорнобильців у великій залі (перший голова — Валерій Козюра) |
| 2000-ні | Закриття (за мера Коряка); колективи переїхали; будівля занепадає |
| ~20 років поспіль | Обіцянки відновити, кошторисна документація, Полтавський конкурс на дизайн фасаду — без результату |
| Нині | Руїна: облізла штукатурка, графіті, зникла мармурова підлога, вирізані батареї |
1988 року, до 1000-річчя Лубен, місто випустило ювілейний комплект листівок — і Будинок культури потрапив у нього окремим кадром роботи Віталія Кузовкова.
У будівлі працювали десятки колективів — саме вони наповнювали її щоденним життям.
Гуртки, студії, ансамблі
У Будинку культури діяли одразу десятки гуртків і студій — від танцю до цирку — і саме вони визначали, «чиє покоління» тут виросло. Танцювальний ансамбль «Юність» об’єднав не одне покоління лубенців — коментатори поіменно впізнають учасників рядами: Царюк, Житинський, Ляшенко, Голуб та інші.
Вокально-інструментальний ансамбль «Лубенчанка» Лубенського райбудинку культури заснував і очолював Г. М. Прокопович, а пізніше керівницею стала солістка Олена Акмулаєва — за спогадами учасниці, яка танцювала в колективі 1985–1992 років. Художню студію на другому поверсі вела В. І. Семенюта; серед інших гуртків — циркова студія, хорова студія, ансамбль народних інструментів, шаховий клуб, курси крою-шиття та машинопису, спортивні секції й відділення музичної школи з річними звітними концертами.
У великій залі виступали й відомі гастролери того часу: Дмитро Гнатюк, Л. Сандулеса, Н. Яремчук, В. Зінкевич, тріо Мареничів, Полтавський театр опери і балету, драмтеатри, цирк, балет.
У цих же стінах працювала районна бібліотека ім. Малика — «найбільша в області», «приїздили з інших районів».
| ПІБ | Характер зв’язку | Джерело |
|---|---|---|
| В. І. Семенюта | Керівник художньої студії | коментар під фото студії |
| Г. М. Прокопович | Засновник і перший керівник ансамблю «Лубенчанка» | коментар колишньої учасниці |
| Валерій Козюра | Перший голова організації Чорнобильців (1990, у великій залі БК) | коментар |
| Іван Прокопович Гончаров | Автор книги — джерело про «2,5 роки» будівництва | пост про фото 1967 року |
Та найчастіше згадують не концерти у великій залі, а власні весілля — їх реєстрували в окремій залі на другому поверсі.
Весілля під марш Мендельсона
У Будинку культури реєстрували шлюби від 1969 до щонайменше 1990-х років — на другому поверсі, під марш Мендельсона, а через дорогу тоді ж працював фотосалон. Один із лубенців згадує, що у 1980-х — на початку 1990-х розписував тут пари власних кумів. Впізнаваним елементом інтер’єру для тих, хто одружувався тут, лишилася мозаїка — саме на її тлі знято весільну церемонію 1986 року. Natali Borsh, чиє фото 1977 року впізнав через 47 років один зі свідків весілля, згадує:
«Дуже шкода, що знищили культурний центр міста. В цьому Будинку у 1977 році ми з чоловіком поєднали наші судьби… Моя думка: треба відновлювати будівлю»
До якого саме року в БК проводили весілля — питання відкрите: останні підтверджені спогади сягають 1990-х, точної межі живі свідчення не дають.
Із цими спогадами різко контрастує те, чим будівля стала сьогодні.
Від закриття до руїни
Будинок культури перетворився на руїну після закриття у 2000-ні роки — фото фойє з декоративними панелями, зняте «в останні дні перед закриттям аварійного Будинку культури міською владою», датує момент приблизно 2003–2004 роком. Закриття й подальший занепад лубенчани масово приписують тодішній міській владі:
«Буде за що Коряка згадувати. Відколи він його закрив, і самого скільки немає, а він і досі не завалився. На совість збудований!» (анонімно)
«Пам’ятник лубенським ненажерам. Ні совісті, ні честі» (лубенчанка)
Це — зафіксована громадська оцінка, а не архівний вердикт: сам факт закриття за певної влади й оцінка на кшталт «ненажери» — різні речі. Ця ж критика лунає й у сусідніх темах міста: під іншим постом коментатор проводить пряму паралель між занепадом Будинку культури і занедбаним центральним ринком:
«Дохазяйнувались мери міста… для чого ж існує міський ринок?»
Понад 20 років поспіль лунали обіцянки відновити будівлю, кошторисна документація й навіть полтавський конкурс на кращий дизайн фасаду — результату ці обіцянки не дали.
Обіцянки відновити будівлю так і лишилися обіцянками — а колективи, які тут колись жили, довелося кудись переселяти.
Куди переїхали колективи
Колективи Будинку культури після закриття перебралися до Центру культури і дозвілля — але прямим правонаступником БК цей заклад не є: прямого спадкоємця будинок культури не має, гуртки просто отримали новий дім. Великої зали для масштабних подій, як була в старому БК, у місті відтоді більше немає.
Маєте що додати?
Кожна сторінка тут зібрана зі спогадів і світлин лубенців. Якщо ви пам’ятаєте щось інакше, знаєте ім’я людини на фото або у вас удома лежить кадр, якого тут немає, — напишіть нам. Ваш спогад стане частиною архіву.