«Лічмаш» (рос. «Счетмаш») — лубенський приладобудівний завод, заснований 1961 року на місці колишньої махоркової фабрики на вул. Фабричній. На піку (1980-ті) тут працювало понад 3000 людей у три зміни; після приватизації 1990-х завод занепав, а сьогодні його корпуси стоять зруйновані.
Заводська родина
Головне, що лишилося від заводу, — не продукція, а ціла міська спільнота: «Мені і до нині бувші лічмашівці як родичі», — пише один із заводчан. У кожній другій лубенській родині хтось працював на «Лічмаші»: люди одружувалися, познайомившись у цехах, приводили дітей і онуків «на гудок», їздили разом на екскурсії до Києва, Бобруйська й Молдови.
Тримався завод не лише на цехах. Художньою самодіяльністю керував Борис Горбенко: танцювальний колектив «Юність» під керівництвом Миколи Стрижова здобув звання «Народний», хор вів Віктор Антощак. Були й свої гурти — ВІА «Лічмаш», що згодом виріс у «Трибуну-Л» (Володимир Лоїк), і «Посульські козаки» (Микола Халамай). Футбольна команда «Імпульс» стала чемпіоном міста 1982 року.
Заводу належали й дитсадок №12 «Червона шапочка» на вул. Чкалова, база відпочинку під Погребняками та гуртожиток-«дев’ятиповерхівка» біля вокзалу в Лубнах.
Продукція: від манометрів до терміналів
Перші прилади «Лічмашу» — манометри й тягонапоровимірювачі, якими міряють тиск. Ім’я собі він зробив на іншому: 1963 року підприємство перейменували на Лубенський завод лічильних машин, звідки й пішло звичне «Лічмаш».
Далі були білетно-касові машини «КД», а за ними «Сула» і «Сула-3». Останню лубенці бачили щодня — вона стояла в Центральному Універмазі. Робили тут і машини для контролю знань: «КИСИ-5», «УГК», «РЕПЕТИТОР».
Поруч із приладами йшло геть інше: манікюрні набори й ножиці, різьбонарізні машинки, інструменти для креслення. «До цього дня своїм покупцям кажу, що вони класнючі», — згадує про ті ножиці заводчанка.
| Період | Профіль продукції |
|---|---|
| 1961 | Засновано; манометри й тягонапоровимірювачі |
| з 1963 | Перейменовано на завод лічильних машин; білетно-касові машини «КД», згодом «Сула»; машини контролю знань «КИСИ-5», «УГК», «РЕПЕТИТОР» |
| 1980–1987 | Пристрої керування роботизованими комплексами |
| з 1987 | Структурний підрозділ київського ВО «Електронмаш» |
| кін. 1980-х — поч. 1990-х | Алфавітно-цифрові друкарські пристрої, термінали, зовнішня пам’ять на дисках |
| 1990 | Багатодіапазонний мікроманометр ММН-2400 — паралельне виробництво вимірювальних приладів |
| 2013 | Тимчасово припинив випуск продукції |
Не вся праця на заводі була однаково легкою: жінка з дільниці манікюрних наборів згадує, що клей на основі каучуку розводили авіаційним бензином без належної витяжки — «вредності нам так і не оформили», хоча зарплата була високою.
Хто керував заводом — і чому досі сперечаються про Петрова?
Директором заводу у 1975–1977 роках був Стрілець Марк Тихонович (головний інженер — Клунко Іван Федорович, начальник складального цеху — Калганов). Після 1977 року завод очолив Петров Віктор Михайлович — раніше він сам був начальником складального цеху; згодом Петров став народним депутатом України 1-го скликання, а пізніше — міністром машинобудування і ВПК України. Після Петрова заводом керував Пирогов Віктор Олександрович: у 2011 році він ще був директором, а на підприємстві лишалося близько 300 працівників.
| Директор | Період | Примітки |
|---|---|---|
| Стрілець Марк Тихонович | 1975–1977 (задокументовано) | Головний інженер — Клунко І.Ф. |
| Петров Віктор Михайлович | після 1977 | Раніше — начальник складального цеху; згодом народний депутат 1-го скликання, міністр машинобудування і ВПК України |
| Пирогов Віктор Олександрович | після Петрова — принаймні до 2011 р. | Директор станом на 2011 р.; заводчани повʼязують із ним занепад заводу |
| Авраменко М.М. | пізніше | Раніше — керівник РМЦ; за спогадами колишніх працівників, з його призначенням на РЕС повʼязують початок розвалу заводу |
Навколо постаті Петрова в пам’яті лубенчан триває справжня суперечка. Одні звинувачують саме його в занепаді заводу: «Директор Счётмаша, після його “чуткого” руководства, завод постепенно перестал существовать, когда он уехал в Киев на “повышение”» (суржик, подано мовою оригіналу). Інші рішуче захищають: «Довелось зустрічатись з ним в Фонді держмайна коли він його очолював. Багато допомогав лубенцям… Хороша людина», а провину переносять на наступників: «лічмашу прийшов кінець при Пирогові, Петров тут не до чого». Окремо, за кількома незалежними спогадами тих, хто там працював, розвал заводу повʼязують із призначенням Авраменка М.М. керівником РЕС: «Почав його рушити М.М. Авраменко, коли його призначили начальником РЕС… розігнав усіх найкращих спеціалістів». Є й зустрічна версія, теж із пам’яті працівників: провина не в директорах, а в тих, хто скуповував акції. «Авраменкові давали бути великим босом. І не його заслуга в розвалі заводу. Він просто був маріонеткою. Акціонери що скупили акції і Пирогов до них приєднався… акцію за 100 грн бо боялись втратити роботу», — заперечують у відповідь.
Останні роки заводу і продані акції
Завод тимчасово припинив випуск продукції у 2013 році; точна дата остаточного закриття невідома. Найгостріше під фото зруйнованого корпусу згадують не саму роботу, а те, хто і як розібрав завод. «Зверніть увагу, дивишся на фото, і відчуваєш позитивну енергію… А зараз їдеш мимо, стоїть мертва коробка, доруководились», — типовий тон обговорення. Акціонери підприємства й досі згадують продаж активів без компенсації: «Скупити акції підприємства і розпродати все, не поділившись з нами ні жодною копійкою і до нині. Зараз в мене лежить листочок… де написано, що я власник якоїсь частини цього підприємства».
Корпуси на Фабричній
Завод розташований на вул. Фабричній; за телефонним довідником 1988 р. значився і за адресою вул. Радянська, 122/2 (нині проспект Володимирський) — можливо, це різниця між виробничим корпусом і адміністративною адресою. Новий чотириповерховий корпус, збудований орієнтовно на межі 1970–80-х навпроти нинішнього автовокзалу, «світився цілу ніч» під час тризмінної роботи. На знімках початку 1980-х уздовж його фасаду стоять щойно висаджені деревця — «Я памятаю як саджали дерева перед корпусом», згадує заводчанин. На даху стояли об’ємні літери «СЧЕТМАШ», на торці — карбована фігура робітника. Ні літер, ні фігури сьогодні немає: «А де чоловіка зі стіни діли?» — питають лубенці під архівними фото.
Поруч стоїть старий корпус — колишня махоркова (тютюнова) фабрика Клермана, споруджена 1907 року. Нині це памʼятка архітектури місцевого значення. Саме в її переобладнаному приміщенні завод і заснували 1961-го.
Сьогодні корпуси не діють: частина приміщень стоїть занедбаною, з забитими вікнами, частину здають в оренду. «Я будувала цей корпус, а зараз стоїть з забитими вікнами», — підсумовує одна з тих, хто цей корпус зводив. Дехто з «Лічмашу» переходив за фахом: головний конструктор заводу після звільнення перейшов працювати у Медичне училище в Лубнах.
Фото, підписані по іменах
Знімок складального цеху 1975–1977 років лубенці розписали в коментарях по іменах — майже кожного, хто на ньому стоїть. Так виходить з більшістю заводських світлин: заводчани впізнають один одного роками потому і називають імена, а не «якісь робітники».
Маєте що додати?
Кожна сторінка тут зібрана зі спогадів і світлин лубенців. Якщо ви пам’ятаєте щось інакше, знаєте ім’я людини на фото або у вас удома лежить кадр, якого тут немає, — напишіть нам. Ваш спогад стане частиною архіву.